Zum Inhalt springen

War in Ukraine

Ukrainian Refugees: The Decision to Go Into the Unknown

Von

Artikel teilen

More than 1.5 million Ukrainians have fled the country in less than two weeks, and there are many more internally displaced people. However, the exact amount is much harder to measure. Western Ukrainian cities - which have received the greatest influx of IDPs - are almost at capacity.

The exodus of Ukrainians is the biggest refugee crisis Ukraine has faced since the Second World War, and it comes as a direct result of the Russian war on Ukraine. On February 24th, 150,000 Russian soldiers started their invasion into the country. Nearly two weeks later, they destroyed various cities in the north and east of Ukraine and created a catastrophe in the cities under siege. 

The refugees who crossed the Ukrainian border for neighboring countries mostly consist of women and children, but there are also a number of elderly people and foreigners. All men aged 18 to 60 are required to remain in Ukraine in case they need to fight the Russian army. 

The busiest border is between Ukraine and Poland, with the latter already having received more than one million refugees. On the other side of the border, people are met with volunteers ready to provide them with warm food, clothes and transport (they offer rides to different cities in Poland and beyond). Europeans have shown a very high level of solidarity with Ukrainians, opening their homes for free to people in search of a place to sleep and helping them find jobs.

Svitlana Lavochkina is a Ukrainian writer living in Leipzig with her German husband. She recently hosted Taya and Yana, both teenagers from Kyiv. “On Monday, they will start school, which is free for them. They really want to study. Their mothers are happy too because there won’t be any issues with their documents,” Svitlana says. 

Taya, 15, and Yana, 17, arrived in Germany by themselves; their parents stayed in Ukraine to volunteer. Svitlana says she agreed to host them without even asking for their last names - she just wanted to help youth in need. “More children will come,” she continues, “Leipzig will learn how Ukrainian kids can study despite everything.”

Crossing the Border with Children
Many children don’t understand what is happening to them as they depart from their homeland. Iryna Vyrtosu shares her story of crossing the Slovak border with her tiny daughter. “I did not feel safe at home, even though I am from Western Ukraine,” Vyrtosu explains, “I made a decision to leave in a flash.” Western Ukraine remains relatively safe. However, Russian troops have recently bombed a city of Vinnytsia, where they destroyed an airport and killed civilians during shelling. 

As Iryna and her family departed for the border, they picked up two women trying to reach their homes further west in Ukraine. Those women later hosted Iryna’s family before they fled the country. “You meet many volunteers on your way,” Iryna recalls, “They suggest the best routes to you and tell you which border crossing to choose.”

Iryna’s husband helped his wife and their daughter, Vlada, to get to the pedestrian border crossing to Slovakia. “The line of refugees was growing; but it still moved forward, and that instilled some optimism in us,” Iryna says, “On the tables by the line, sandwiches were served. There were pancakes with jam, as well as apples, cookies, yogurt and hot tea. Food was abundant.” Iryna’s husband stayed in Ukraine; he, like all drafted men, is not allowed to leave Ukraine. “I don’t know when I will see him again,” Iryna said. 

When mother and daughter reached Slovakia, the family, again, was greeted by many volunteers. “They gave us loads of packages – food, water, toys – and took us to another bus,” Iryna proceeds, “We were brought to a school converted into a makeshift refugee camp.” There, the family spent the night. The place was warm, and refugees had access to food and the Internet. There were also volunteer translators who provided important information on where to go next and where to find housing in Slovakia. 

“This first encounter was warm, though a little intrusive,” Iryna continues, “Several people asked me if I was hungry, and everyone tried to give my daughter gifts, even though her arms were already full.” Vlada, Iryna’s daughter, did not understand what was happening: she still thinks that her mother and her are simply taking another vacation, a trip to a new country. For Iryna, the reality is very different. “I had a feeling of being in some kind of a parallel universe,” Iryna says, “Now, I am homeless and depend on people around me. I even have to ask the family that adopted me for an extra t-shirt, so that I could finally sleep in clean clothing after three days of travel and taking breaks only to sleep.”

Iryna hopes to go back to Ukraine soon, but she realizes it may not be possible. “Those who I managed to speak to at the border are not too optimistic that the war will end soon,” she explained. “Many ask how we are doing,”She ended by saying, “I have an answer for them: We are fighting! The Ukrainian military is superb, and Ukrainians are strong and united. Therefore, victory is close!”

Guilt and Anxiety About the Future
Many people feel guilt after fleeing Ukraine as they are forced to leave other relatives behind.
Olena Ocheredko, a volunteer on Moldovan border with Ukraine, says she needs to convince some women not to go back to Ukraine after they cross the border with their children. “I try to convince them that they are where they are supposed to be. After all, their husbands can fight better knowing that their loved ones are safe,” Olena said. “Many people spent days and nights in the basements without water and heating. If they stayed in Ukraine, they would be an extra liability for the defenders,” she continued. 

Olena herself is a Ukrainian who lives on Moldovan-Ukrainian border. According to her, Ukrainians don’t ask for anything luxurious as they flee the war. People are quite happy to get the roof over their head and sleep without the fear of bombing. 

A refugee who fled to Moldova, and who prefers to stay anonymous, also shared her story with us: “I spent four days in a cold basement with my children. Our house was destroyed. My husband brought me to the border, and then, he came back. My children and I went into the unknown. Volunteers picked us up in the middle of the night and brought us here.”

Another refugee from Odessa shares a similar story: “We are eight women and children. We grabbed only our passports and left the city. Our husbands stayed at home to fight. We wanted to remain in Ukraine, too, and now, some of our friends blame us for leaving.”

UKRAINISCH: Українські біженці: рішення піти в невідоме 

Менш ніж за два тижні з країни виїхало понад 1,5 мільйона українців, а внутрішньо переміщених осіб – значно більше. Однак точну суму виміряти дуже важко. Міста Західної України, які отримали найбільший приплив ВПО (внутрішньо переміщених осіб), майже завантажені. Масовий виїзд українців є найбільшою кризою, з якою Україна зіткнулася з часів Другої світової війни, і є прямим результатом війни Росії проти України.

24-го лютого, приблизно 150 000 російських солдатів почали вторгнення в країну. Майже через два тижні вони зруйнували різні міста на півночі та сході України та створили катастрофу в містах, які перебували в облозі. Серед біженців, які перетинають український кордон у сусідні країни, в основному є жінки та діти, але є також літні люди та іноземці. Усі чоловіки віком від 18 до 60 років зобов'язані залишатися в Україні на випадок масової мобілізації для війни з росіянами.

Найбільш завантажений кордон між Україною та Польщею, остання вже прийняла понад мільйон біженців. По той бік кордону людей зустрічають волонтери, які готові забезпечити їх їжею, одягом та транспортом (пропонують поїздки в різні міста Польщі та за її межі). Європейці виявили дуже високий рівень солідарності з українцями, безкоштовно відкриваючи свої домівки людям, які у пошуках ночівлі, а також допомагають їм знайти роботу.

Світлана Лавочкіна — українська письменниця, яка разом із чоловіком-німцем живе у Лейпцигу. Нещодавно вона приймала Таю та Яну, обидві підлітки з Києва. «У понеділок вони розпочнуть навчання в школі, яка для них безкоштовна. Вони дуже хочуть вчитися. Їхні мами теж задоволені, тому що не буде проблем з документами», – розповідає Світлана.

15-річна Тая та 17-річна Яна приїхали до Німеччини самі; їхні батьки залишилися в Україні волонтерами. Світлана каже, що погодилася прийняти їх, навіть не запитавши прізвищ – просто хотіла допомогти молодим людям у складній ситуації. «Буде більше дітей, — продовжує вона, — Лейпциг побачить, як українські діти можуть вчитися незважаючи ні на що».

Перетин кордону з дітьми.
Багато дітей не розуміють, що з ними відбувається, коли вони виїжджають з батьківщини. Ірина Виртосу ділиться історією перетину словацького кордону зі своєю маленькою донькою.  «Я не відчувала себе в безпеці вдома, хоча я із Західної України, — пояснює Виртосу, — я миттєво прийняв рішення поїхати». Західна Україна залишається відносно безпечною. Проте, нещодавно російські війська бомбили місто Вінницю, де під час обстрілів знищили аеропорт і вбили мирних жителів.

Коли Ірина та її родина вирушили до кордону, вони підібрали двох жінок, які намагалися дістатися до своїх домівок, які далі на заході України. Пізніше ці жінки приймали сім’ю Ірини перед тим, як ті поїхали з країни. «На своєму шляху зустрічаєш багато волонтерів, – згадує Ірина, – вони підкажуть найкращі маршрути та який пункт перетину кордону вибрати».

Чоловік Ірини допоміг дружині з донькою Владою дістатися до пішохідного прикордонного переходу до Словаччини. «Черга біженців зростала; але все-таки рухалась вперед, і це приносило нам якийсь оптимізм, — розповідає Ірина. — На столах біля черги подавали бутерброди. Були млинці з варенням, а також яблука, печиво, йогурт і гарячий чай. Їжі було багато». Чоловік Ірини залишився в Україні; його, як і всіх воєнозобов’язаних, не пускають з України. «Я не знаю, коли побачу його знову», – сказала Ірина.

Коли мати з донькою потрапили до Словаччини, родину знову зустріло багато волонтерів. «Нам дали купу пакунків – їжу, воду, іграшки – і відвезли до іншого автобусу, – розповідає Ірина. – Нас привезли до школи, переобладнаної на імпровізований табір для біженців». Там сім’я переночувала. У цьому місці було тепло, біженці мали доступ до їжі та інтернету. Були також перекладачі-волонтери, які надали важливу інформацію про те, куди йти далі та де знайти житло в Словаччині. «Ця перша зустріч була теплою, хоча й трохи нав’язливою, — продовжує Ірина. — Мене кілька людей питали, чи я голодна, і всі намагалися дарувати моїй дочці подарунки, хоча в неї вже були повні руки».

Влада, донька Ірини, не розуміла, що відбувається: вона все ще думає, що мама з нею просто їдуть у чергову відпустку, у нову країну. Для Ірини реальність зовсім інша. «У мене було відчуття, що я в якомусь паралельному всесвіті, — розповідає Ірина. — Тепер я бездомна і залежна від людей, які мене оточують. Мені навіть доводилось просити в сім’ї, яка мене прийняла, додаткову футболку, щоб я нарешті могла спати в чистому одязі після трьох днів подорожі та перерв лише на сон».

Ірина сподівається незабаром повернутися в Україну, але розуміє, що це неможливо. «Ті, з ким мені вдалося поговорити на кордоні, не надто оптимістичні, що війна скоро закінчиться», – пояснила вона. «Багато хто запитує, як у нас справи», – закінчила вона, сказавши: «У мене є для них відповідь: ми боремося! Українські військові чудові, а українці сильні та згуртовані. Отже, перемога близько!»

Почуття провини і тривога за майбутнє
Багато людей відчувають провину після втечі з України, оскільки змушені залишити інших родичів. Олена Очередько, волонтер на кордоні Молдови з Україною, каже, що їй потрібно переконати деяких жінок не повертатися в Україну після того, як вони перетнуть кордон зі своїми дітьми. «Я намагаюся переконати їх, що вони там, де мають бути. Адже їхні чоловіки можуть краще воювати, знаючи, що їхні близькі в безпеці», – розповіла Олена. «Багато людей дні й ночі проводили у підвалах без води та опалення. Якби вони залишилися в Україні, то були б додатковою відповідальністю для захисників», – продовжила вона.

Сама Олена – українка, яка живе на молдавсько-українському кордоні. За її словами, українці, тікаючи від війни, не просять нічого розкішного. Люди із задоволенням отримують дах над головою і сплять, не боячись бомбардувань.

Біженка, яка втекла до Молдови і воліє залишитися анонімною, також поділилася з нами своєю історією: «Я провела чотири дні в холодному підвалі зі своїми дітьми. Наш будинок був зруйнований. Чоловік привіз мене на кордон, а потім повернувся. Ми з дітьми пішли в невідомість. Волонтери підібрали нас посеред ночі і привезли сюди».

Інша біженка з Одеси розповідає схожу історію: «Нас вісім жінок і дітей. Ми схопили лише паспорти й виїхали з міста. Наші чоловіки залишилися вдома воювати. Ми теж хотіли залишитися в Україні, а тепер деякі друзі звинувачують нас у тому, що ми виїхали».

RUSSISCH: Украинские беженцы: решение уйти в неизвестность

Менее чем за две недели, из страны выехало более 1,5 миллиона украинцев, а количество внутренне перемещенных - значительно больше. Однако точную сумму измерить очень тяжело. Города Западной Украины, получившие наибольший приток ВПЛ (внутренне перемещенных лиц), почти загружены. Массовый выезд украинцев - самый большой кризис, с которым Украина столкнулась со времен Второй мировой войны, и является прямым результатом войны России против Украины.

24 февраля, примерно 150 000 русских солдат начали вторжение в страну. Почти через две недели они разрушили разные города на севере и востоке Украины и создали катастрофу в городах находящихся в осаде.

Среди беженцев, которые пересекают украинскую границу в соседние страны, в основном женщины и дети, но есть также пожилые люди и иностранцы. Все мужчины от 18 до 60 лет обязаны оставаться в Украине на случай массовой мобилизации для войны с россиянами. Наиболее загруженная граница между Украиной и Польшей, последняя уже приняла более миллиона беженцев.

По ту сторону границы людей встречают волонтеры, которые готовы обеспечить их едой, одеждой и транспортом (предлагают поездки в разные города Польши и за ее пределы). Европейцы проявили очень сильную солидарность украинцам, бесплатно открывая свои дома людям, которые в поисках ночлега, а также помогая им найти работу.

Светлана Лавочкина – украинская писательница, которая вместе с мужем-немцем живет в Лейпциге. Недавно она принимала Таю и Яну, оба подростка из Киева. «В понедельник они начнут обучение в школе, которая для них бесплатна. Они очень хотят учиться. Их мамы тоже довольны, потому что не будет проблем с документами», – рассказывает Светлана.

15-летняя Тая и 17-летняя Яна приехали в Германию сами; их родители остались в Украине волонтерами. Светлана говорит, что согласилась принять их даже не спросив фамилий – просто хотела помочь молодым людям в сложной ситуации. «Будет больше детей, – продолжает она, – Лейпциг увидит, как украинские дети могут учиться несмотря ни на что».

Пересечение границы с детьми.
Многие дети не понимают, что с ними происходит, когда они уезжают из родины. Ирина Виртосу делится историей пересечения словацкой границы со своей маленькой дочерью. «Я не чувствовала себя в безопасности дома, хотя я из Западной Украины, – объясняет Ирина, – я мгновенно принял решение уехать». Западная Украина остается относительно безопасной. Однако недавно российские войска бомбили город Винницу, где во время обстрелов уничтожили аэропорт и убили мирных жителей.

Когда Ирина и ее семья отправились к границе, они подобрали двух женщин, пытавшихся добраться до своих домов, которые дальше на западе Украины. Позже эти женщины принимали семью Ирины перед тем, как они уехали из страны. "На своем пути встречаешь много волонтеров, - вспоминает Ирина, - они подскажут лучшие маршруты и какой пункт пересечения границы выбрать".

Муж Ирины помог жене с дочерью Владой добраться до пешеходного пограничного перехода в Словакию. «Очередь беженцев росла; но все же двигалась вперед, и это приносило нам какой-то оптимизм, — рассказывает Ирина. — На столах у очереди подавали бутерброды. Были блины с вареньем, а также яблоки, печенье, йогурт и горячий чай. Еды было много». Муж Ирины остался в Украине; его, как и всех военнообязанных, не пускают из Украины. «Я не знаю, когда увижу его снова», – сказала Ирина.

Когда мать с дочерью попали в Словакию, семью снова встретили много волонтеров. «Нам дали кучу пакетов – еду, воду, игрушки – и отвезли на другой автобус, – рассказывает Ирина. – Нас привезли в школу, переоборудованную в импровизированный лагерь для беженцев».Там семья переночевала. В этом месте было тепло, у беженцев был доступ к еде и интернету. Были также переводчики-волонтеры, которые предоставили важную информацию о том, куда идти дальше и где найти жилье в Словакии. «Эта первая встреча была теплой, хотя немного навязчивой, — продолжает Ирина. — Меня несколько человек спрашивали, голодна ли я, и все пытались дарить моей дочери подарки, хотя у нее уже были полные руки».

Влада, дочь Ирины, не понимала, что происходит: она все еще думает, что они с мамой просто едут в очередной отпуск, в новую страну. Для Ирины реальность совсем другая. «У меня было ощущение, что я в какой-то параллельной вселенной, – рассказывает Ирина. — Теперь я бездомная и зависима от окружающих меня людей. Мне даже приходилось просить у семьи, которая меня приняла, дополнительную футболку, чтобы я наконец могла спать в чистой одежде после трех дней путешествия, с перерывами только на сон».

Ирина надеется в скором времени вернуться в Украину, но понимает, что это невозможно. «Те, с кем мне удалось поговорить на границе, не слишком оптимистичны, что война скоро закончится», – объяснила она. «Многие спрашивают, как у нас дела», – закончила она, сказав: «У меня есть для них ответ: мы боремся! Украинские военные превосходные, а украинцы сильные и сплоченные. Итак, победа близка!»

Чувство вины и тревога за будущее
Многие люди чувствуют вину после уезда из Украины, поскольку вынуждены покинуть других родственников. Елена Очередько, волонтер на границе Молдовы с Украиной, говорит, что ей нужно убеждать некоторых женщин не возвращаться в Украину после пересечения границы со своими детьми. «Я стараюсь убедить их, что они там, где должны быть. Ведь их мужчины могут лучше воевать, зная, что их близкие в безопасности», – рассказала Елена. «Многие украинцы дни и ночи проводили в подвалах без воды и отопления. Если бы они остались в Украине, они были бы дополнительной ответственностью для защитников», – продолжила она.

Сама Елена – украинка, живущая на молдавско-украинской границе. По ее словам, украинцы, убегая от войны, не просят ничего роскошного. Люди с удовольствием получают крышу над головой и спят, не опасаясь бомбежек.

Беженка, уехавшая в Молдову и предпочитающая остаться анонимной, также поделилась с нами своей историей: «Я провела четыре дня в холодном подвале со своими детьми. Наш дом был разрушен. Муж привез меня на границу, а потом вернулся. Мы с детьми уехали в неизвестность. Волонтеры подобрали нас ночью и привезли сюда».

Другая беженка из Одессы рассказывает похожую историю: «Нас восемь женщин и детей. Мы схватили только паспорта и уехали из города. Наши мужчины остались дома воевать. Мы тоже хотели остаться в Украине, а теперь некоторые друзья обвиняют нас в том, что мы уехали».

Neueste Artikel

Die andere Seite Schwedens

Beinahe täglich berichten Medien über die anhaltende Gewalt in Wohngebieten und auf offener Straße. Bei Schießereien und Explosionen sterben Menschen oder werden verletzt. Wo? In dem eigentlich als friedlich geltenden Land Schweden.

KATAPULT-Ausgabe 26 ist da!

Es geht um Avocados und Drogen, den Hund als Arbeitnehmer und Serienmörder. Super Kombination!

Das Los der Inseln

Auf den Nordseeinseln sind die Sommerferien kürzer. Weil viele Bewohner:innen der Inseln im Gastgewerbe tätig sind, können sie in der Feriensaison nur bedingt selbst in den Urlaub fahren. Als Ausgleich haben sie im Herbst länger frei.