Artikel teilen
I sit listening to distant explosions. The city of Kharkiv has been given the title “hero city”, but its inhabitants don’t feel comforted thanks to this new status. In addition to Kharkiv, Mariupol, Volnovakha, Gostomel, Kherson and Chernihiv received such titles by presidential decree. Half of Kharkiv lies in ruins. Many who did not want to leave their hometown are leaving now. Houses have been destroyed, constant explosions have shaken people’s nerves, and even in silence, it is difficult to fall asleep. People leave for the nearest city, for example, to Poltava. They are looking for salvation in the city of Lviv, Poland and other countries.
The merciless shelling of the residential areas of Kharkiv has been going on for two weeks. There is also no help to be found in the city center or in the suburbs. The presence or absence of military infrastructure nearby does not affect anything; Russians shoot at residential areas without hesitation.
Vlad, manager, Kharkiv:
“We spent the first day of the war at home in the city center, but after the bombing, we went to my mother’s place so that she would not be so scared. Along the way, there were huge lines at ATMs, gas stations and shops. I called my brother: "Wake up, the war has begun." He managed to fill the car and put it near the entrance. 12 days later, we left for Poltava.
On the first day, there was already heavy fighting and bombing in Saltivka. Our grandparents stayed there. Later, they were taken to our home. In Oleksiivka, only the echoes of explosions were heard until several vehicles carrying military equipment burst into the city on the 3rd day of the war. They were eliminated in a couple of hours, but it became a scary thought to leave the city. What if there are saboteurs in the forest? It’s also scary to drive in the city; both the center and the suburbs are constantly bombed.
It took until the 12th day until we decided to leave. We reached Poltava in 3 hours. There is a house in the village, and we have friends in the city. There is no shelling here, but every day, there is an air raid. We quickly felt surprised and glad that we are able to walk around a city that is not being bombed. It feels like you have stepped into another world. In Kharkiv, we are afraid to go outside, even for food. And I just want to go anywhere else that is far away from the shelling and from death. It's amazing: When you drive just a few kilometers out, everything changes. It becomes quiet and peaceful. And when you sit in the city, fear and tension do not allow you to stay or leave.”
Some decide to leave for a neighboring city, others get into a car and drive as far as possible. As the rockets explode closer and closer to home, you realize it's time to leave. To western Ukraine or across international borders- it doesn't matter anymore.
Tatyana, doctor:
“We decided to leave when the fighter planes began to constantly fly overhead and bombs flew into our houses. Two people were killed in front of us. Now, we are going west. The roads are full of frightened people.”
Most bombings in Kharkiv were in my native district of Saltivka. Only 500 meters from my house, houses 28, 30a, 36, 40a, 34a and many others were bombed down Buchmy Street. The windows in my apartment were shattered, everything around was in pieces. I hoped until the very end that it would survive. And Yulia in a house nearby has a 3-meter hole in the ceiling of her apartment. They lived on Buchmy Street and sat in the basement for 10 days during the bombings. At first, the light and water went out, then, a gas pipe was damaged, and the basement full of people began to fill with gas. The gas pipeline was repaired under fire. After another shelling, firefighters came to extinguish the house. They did not expect to see people in the basement. They asked: “What, are there still people here? People are firing weapons right out there. We thought everyone had left.” And people told us about other houses with full basements. Because not everyone was able to leave. Some have nowhere to go, and the majority were terrified and felt that death is all around and cannot be avoided.
Julia, engineer Kharkiv:
“We lived through 10 days of hell. Death is everywhere. Bombs flew in. Fires started. Firefighters came and put out the fire during bombings. The firefighters sat with us in the basement during one bombing, and the fireman who remained on the stairs at the level of the 7th floor shouted, "Guys, save yourself, I'm done!". Fortunately, they survived, but the shell hit our house. In front of me, I watched as two people were killed near a neighboring house, and a woman's arm was torn off.
On the last day, my nerves could not stand it anymore. When the shell hit the house, everything seemed to float into the air and then descend again. A fire started. At midnight, there was a dull sound of flight and the sound of a fall. And then we were lifted up with the floor and deafened by a crazy roar. So, we decided to leave in the morning. We got up to pick up things from the apartment, and in front of me was a 3-meter hole in the ceiling, and a mountain of garbage had fallen from the roof into my apartment. I had seen the same hole in the ceiling that I saw recently in a nearby school. What military infrastructure did the Russians find here?
We pushed our daughter, a student, into a train to Lviv. We hope for her to go on to Poland and survive. I stay with my husband, like a Decembrist. I feel apathy when someone asks, “How are you?” I answer, “Alive.” We left in a car with broken windows and holes in its exterior. It had been damaged by bomb fragments. For now, we live with friends in the suburbs.
Normal life already seems unreal. I'm sitting at my friends' house, and I'm afraid to go outside. At night we see the glow over Saltivka, white-green explosions and hear a crazy roar, as if they want to raze it to the ground. I do not know what is left there or whether people are alive. I want to find a gun and go on the barricades. I am a peaceful person of a peaceful profession, but I want them all to die.”
And this is in tune with my thoughts and the thoughts of my friends, comrades-in-arms and the military. These actions have not been forgiven. For the deaths of innocent people, children, doctors, priests, soldiers. We lived peacefully, and the Russians came to kill us. And now every Ukrainian wants to take revenge on everyone who brought war to their country.
RUSSISCH: ХАРЬКОВ. ПОБЕГ ИЗ РАЗРУШЕННОГО ГОРОДА
Сижу, прислушиваясь к отдаленным взрывам. Харьков теперь город-герой, только жителям от этого статуса не легче. Кроме Харькова, такие звания, указом президента, получили: Мариуполь, Волноваха, Гостомель, Херсон и Чернигов. Половина Харькова лежит в руинах. Многие, кто до последнего не хотел уезжать из родного города, все-таки уезжают. Дома разрушены, постоянные взрывы расшатали нервы, и даже в тишине сложно уснуть. Уезжают в ближайший город, например в Полтаву. Едут искать спасения дальше во Львов, в Польшу и другие страны.
Нещадный обстрел жилых кварталов Харькова продолжается уже две недели. Нет спасения ни в центре, ни на окраинах. Наличие или отсутствие военных объектов рядом ничего не решает, стреляют по жилым кварталам и без разбора.
Влад, менеджер:
«Первый день войны провели дома в центре, но после бомбардировок поехали домой к маме, чтобы ей было не так страшно. По пути у банкоматов, заправок и магазинов видели огромные очереди. Я позвонил брату: «Просыпайся, началась война». Он успел заправить машину и поставить возле подъезда. На этой машине спустя 12 дней мы уехали в Полтаву.
Уже в первый день со стороны Салтовки были ближние бои возле города, сильные бомбежки. А там остались наши бабушка и дедушка, позже их забрали к себе. На Алексеевке слышны только отголоски взрывов, пока не ворвалось на 3-й день войны несколько машин военной техники. Их ликвидировали за пару часов, но стало страшно выезжать из города: “вдруг там в лесу диверсанты”. По городу тоже ездить страшно, и центр, и окраины постоянно бомбят.
Только на 12-й день решили уехать, добрались до Полтавы за 3 часа. Есть дом в селе, а в городе друзья. Здесь нет обстрелов, но каждый день воздушная тревога. Удивительно и радостно ходить по городу, который не бомбят. Ощущение, что вышли из другого мира, в Харькове боятся выходить даже за едой. И хочется уехать куда угодно, лишь бы этого не было. Отъезжаешь всего на несколько километров и все меняется – тихо и мирно. А когда сидишь в городе, страх и напряжение не дают ни остаться, ни уехать».
Одни решаются уехать хотя бы в соседний город, другие садятся в машину и едут максимально далеко. Когда ракеты взрываются ближе и ближе к дому, то понимаешь, что пора уезжать. На запад Украины или за границу – уже не важно.
Татьяна, доктор:
«Мы решились уехать, когда самолеты над головой стали летать постоянно. И бомбы в наши дома прилетали. Еще просто на глазах снарядом двух людей убило. Сейчас едем на запад. Дороги забиты перепуганными людьми».
Больше всего обстрелов досталось родному району Салтовка. Только в 500 метрах от дома разбомбили по улице Бучмы дома 28, 30а, 36, 40а, 34а и многие другие. В моей квартире выбило окна, все кругом в осколках. Я до последнего надеялась, что она уцелеет. А у Юлии в доме неподалеку дыра 3 метра в потолке квартиры. Они жили по улице Бучмы и сидели в подвале все 10 дней под обстрелами. Сначала пропал свет и вода, потом повредили газовую трубу и подвал с людьми стал заполняться газом. Газопровод починили под обстрелом. После очередного обстрела приехали пожарные тушить дом, они даже не ожидали увидеть людей в подвале на первой полосе огня. Они спросили: «А что, тут еще люди есть? Тут же линия огня, мы думали все уехали.» А в других домах еще полные подвалы остались, и люди просили, в случае обвалов, искать их. Потому что не все смогли уехать. Одним некуда, а большинство сковал страх и ощущение того, что смерть кругом и ее не избежать.
Юлия, инженер:
«Мы пережили 10 дней ада. Смерти повсюду. Прилетали бомбы, начались пожары, приезжали пожарные и тушили огонь просто под обстрелом. Пожарные пересидели один обстрел в подвале, а пожарный оставшийся на лестнице, на уровне 7 этажа, кричал: «Мужики спасайтесь, мне гаплык!». Они к счастью выжили, но снаряд попал в наш дом. Передо мной убило двух людей возле соседнего дома и женщине руку оторвало.
В последний день уже не выдержали нервы, когда снаряд попал в дом, он поднялся весь в воздух как будто, а потом опустился. 8-ой подъезд разбит, пожар начался. В полночь был глухой звук полета и стук падения. А потом нас вместе с полом подняло и оглушил сумасшедший грохот. И мы решили утром уезжать. Поднялись забрать вещи из квартиры, а передо мной дырка 3 метра на крышу и гора мусора с крыши. И такая же дырка в потолке школы неподалеку. Вот какие военные объекты русские тут нашли?
Нашу дочь студентку мы впихнули в поезд на Львов, хотим, чтобы она уехала в Польшу и выжила. Я остаюсь с мужем, как декабристка. В остальном апатия – на «как дела» отвечаю «живы». Выезжали на машине с выбитым стеклом и дырами от осколков. Пока что живем у друзей в области.
Нормальная жизнь уже кажется нереальной. Я сижу в доме у друзей и боюсь выйти на улицу. Ночью видно зарево над Салтовкой, бело-зеленые взрывы и грохот сумасшедший. Как будто добивают, сравнивают с землей. Не знаю, что там осталось, живы ли люди. Я хочу найти автомат и на баррикады. Я мирный человек мирной профессии, но я хочу чтобы они все умерли!»
И это созвучно моим мыслям и мыслям моих друзей, соратников, военных. Такого не прощают. За смерти невинных людей, детей, медиков, священников, солдат. Мы жили мирно, а Россияне пришли нас убивать. И теперь каждый украинец хочет отомстить всем, кто пришел с войной.
UKRAINISCH: ХАРКІВ. ВТЕЧА ІЗ ЗРУЙНОВАНОГО МІСТА
Сижу, прислуховуючись до віддалених вибухів. Харків тепер місто-герой, тільки мешканцям від цього статусу не легше. Окрім Харкова, такі звання, указом президента, отримали: Маріуполь, Волноваха, Гостомель, Херсон та Чернігів. Половина Харкова в руїнах. Багато з тих, хто до останнього не хотів залишати рідне місто, все-таки вимушені їхати. Дома зруйновані, постійні вибухи розхитали нерви, і навіть у тиші складно засинати. Люди їдуть до найближчого міста, в Полтаву. Їдуть також шукати спасіння далі у Львів, або в Польшу та інші країни.
Нещадний обстріл житлових кварталів Харькова продовжується вже два тижні. Немає безпеки ні в центрі, ні на околицях міста. Наявність або відсутність воєнних об’єктів поруч нічого не вирішує, стріляють по житловим кварталам без розбору.
Влад, менеджер:
“Перший день війни ми були вдома в центрі міста, але після бомбардування поїхали додому до мами, щоб їй було не так страшно. По дорозі біля банкоматів, заправок та магазинів бачили великі черги. Я подзвонив брату: “Прокидайся, почалася війна”. Він встиг заправити машину та поставити її біля під’їзду. На цій машині, через 12 днів, ми поїхали до Полтави.
Вже у перший день, зі сторони Салтовки, були бої близько біля міста, сильні бомбардування. А там залишились наші бабуся та дідусь, пізніше ми забрали їх до себе. На Олексіївці чутно було лише відголоски вибухів, доки на третій день війни не увірвались декілька машин ворожої техніки. Їх ліквідували за декілька годин, але стало страшно виїжджати з міста: “раптом там у лісі диверсанти”. По місту також їздити страшно, і центр і околиці постійно бомбардують.
Тільки на 12-ий день ми вирішили поїхати, дісталися до Полтави за 3 години. Там є дім в селі, а в місті – друзі. Тут немає обстрілів, але кожен день повітряна тривога. Дивно і в той же час, радісно ходити по місту, яке не бомбардують.
Відчуття, що вийшли з іншого світу, в Харкові бояться виходити навіть за їжею. І хочеться поїхати куди завгодно, аби цього не було. Від'їжджаєш лише на декілька кілометрів і все змінюється – тихо і мирно. А коли сидиш у місті, страх та напруженість не дають ні залишитись, ні поїхати”.
Одні вирішують поїхати хоча б у сусідне місто, інші сідають у машину і їдуть максимально далеко. Коли ракети вибухають все ближе і ближче до дому, то розумієш, що вже настав час уїжджати. На захід України чи закордон – вже не важливо.
Тетяна, лікар:
“Ми вирішили поїхати, коли літаки над головою стали літати постійно. І бомби в наші будинки прилітали. Ще просто на наших очах снарядом убило двух людей. Зараз їдемо на Захід. Дороги забиті переляканими людьми”.
Більш за все обстрілів дісталось рідному району Салтівка. Тільки в 500-та метах від дому розгромили по вулиці Бучми дома 28, 30а, 36, 40а, 34а і багато інших. В моїй квартирі вибило вікна, все навколо в уламках. Я до останнього сподівалась, що вона вціліє. А у Юлії, в будинку неподалік, дірка 3 метри у стелі квартири. Вони жили на вулиці Бучми і сиділи в підвалі всі 10 днів під обстрілами. Спочатку пропало світло і вода, потім пошкодили газову трубу і підвал з людьми почав заповнюватись газом. Газопровід полагодили під обстрілом. Після чергового обстрілу приїхали пожежники гасити полум’я, вони навіть не очікували побачити людей у підвалі на першій смузі вогню. Вони запитали: “А що, тут є ще люди? Тут лінія вогню, ми думали, що всі поїхали.” А в інших будинках ще повні підвали залишились і люди просили, у разі обвалів, їх шукати. Тому що не всі змогли поїхати. Одним нікуди, а більшість скував страх та відчуття того, що смерть навкруги і її не уникнути.
Юлія, інженер:
“Ми пережили 10 днів пекла. Смерті навкруги. Прилітали бомби, почались пожежі, приїжджали пожежники та гасили вогонь просто під обстрілом. Пожежники просиділи під час одного обстрілу в підвалі, а пожежник, який залишився на сходах на рівні 7-го поверху кричав: “Мужики спасайтесь, мені гаплик!”. На щастя, вони вижили, але снаряд потрапив у наш будинок. Переді мною вбило двох людей біля сусіднього дому і жінці відірвало руку.
В останній день не витримали нерви, коли снаряд потрапив у будинок, він наче піднявся весь у повітря, а потім опустився. Восьмий під’їзд розбитий, пожежа почалась.
Опівночі був глухий звук польоту та стук падіння. А потім нас разом із підлогою і оглушив божевільний гуркіт. І ми вирішили вранці уїжджати. Піднялись у квартиру забрати речі, а переді мною дірка розміром 3 метри на дах і гора мусору з даху. І така ж сама дірка у стелі школи неподалеку. І які воєнні об’єкти знайшли росіяни тут?
Нашу доньку студентку ми запихнули у потяг до Львову, хочемо, щоб вона поїхала до Польщі і вижила. Я залишаюсь з чоловіком, як декабристка. В іншому апатія – на питання “як справи” відповідаю “живі”. Виїжджали на машині з вибитим склом і дірками від уламків. Поки що живемо у друзів в області.
Нормальне життя вже здається нереальним. Я сиджу вдома у друзів і боюсь вийти на вулицю. Вночі видно зарево над Салтівкою, біло-зелені вибухи та божевільний гуркіт. Наче добивають, порівнюють із землею. Не знаю, що там відбувалось, чи живі люди. Я хочу знайти автомат і на барикади. Я мирна людина мирної професії, але я хочу, щоб вони всі померли!”
І це созвучно з моїми думками та думками моїх друзів, соратників, воєнних. Таке не пробачають. За смерті невинних людей, дітей, медиків, священиків, солдат. Ми жили мирно, а росіяни прийшли нас вбивати. І тепер кожен українець хоче помститись всім, хто прийшов з війною.
Autor:innen
Reporter from Kyjiw
